Czesław Miłosz

Скорботні жінки сестру свою мовчки вогню віддали.
І вогонь – той самий, на який ми дивилися разом.
Вже багато років ми були одружені з нею…

Женщины-плакальщицы сестру свою предают огню.
И огонь – тот самый, на который смотрели мы вместе.
Она и я, много лет мы были женаты…

Тобі скажу я опісля років мовчання.
Мій сине. Вже нема Верони.
Я пальцями розтер цегляний пил – він залишився
Від величезної до рідних міст любові…

Стоя у входа в Аид , на тротуарных плитах,
Съёживался Орфей от резких порывов ветра,
Что рвал его плащ, клубы тумана ворочал,
Метался в листьях деревьев. Автомобильные фары
С каждым приливом мглистого тумана тускнели…

«Агнці мої, йдіть повільно, повільно»
У заточинах часу, багатьох, що темніє,
Леви морські, що із берлами на тронах скельних.
Далеко, далеко: кинь за спину гребінь – виросте ліс,
Кинь за спину дзеркало – океан дозріє.

«Медленно, медленно, агнцы мои, идите»
Во многих затоках времени, что темнеет, —
Морские львы со скипетрами на тронах скальных.
Далёко, далёко: брось за спину гребень — вырастет лес,
Брось за спину зеркало — океан созреет.

Той, хто ховається з усмішкою за братерством;
Той, хто нехтує читачами газет, жертвами політичної діалектики;
Той, хто вимовляє «демократія» – з прищуром на цьому слові;
Той, хто ненавидить фізіологію людських задоволень…

Прячущийся за улыбкой братства;
Брезгующий читателями газет, жертвами политической диалектики;
Произносящий «демократия» – с прищуром на этом слове;
Ненавидящий физиологию человеческих удовольствий…

Орша – станція зла. В Орші поїзд може й добу стояти.
Можливо, в тій самій Орші й загубився я, шестирічний,
І поїзд репатріантів поїхав, мене залишивши…

Ти, кого я не міг врятувати,
Послухай мене.
Зрозумій: говорю я просто, бо іншого соромлюся.
Присягаю: не маю в собі я магії слів.
Розмовляю з тобою мовчки, як дерево чи як хмара.