Czesław Miłosz

Широкі пальці папороті гавайської,
Що просвічена сонцем, і радість моя від думки:
Це листя залишиться, коли й мене не буде.
Намагаюся зрозуміти, що радість ця означає.

Широкие листья-пальцы – папоротник гавайский,
Просвеченный солнцем насквозь, и радость моя при мысли,
Что листья останутся, когда и меня не будет.
Пытаюсь понять я, что означает такая радость.

— Коли я помру, побачу підкладку світу.
Інший бік — за птахом, горою та заходом сонця.
Справжній сенс, що вимагає бути прочитаним.
Все те, що не сходилося, тоді й зійдеться.
Що було незбагненно, тоді зрозумілим стане…

Когда я умру, я увижу подкладку мира.
Другую сторону — за птицей, горой и закатом солнца.
Взывающее к прочтению истинное значенье.
Всё то, что не сходилось, тогда и сойдётся.
Что было непостижимо, тогда постигнутым станет…

Падаючи, схопився я за портьєру,
і оксамит її у руці був останньою річчю,
коли осідав я, ревучи: “Ааа аа”.

До кінця я не вірив, що, як і інших, мене також…

Я завжди тужив за формою більш місткою,
Що була б ані надто поезія, ані надто проза,
Що дозволила б порозумітись, не прирікаючи
Ні читача, ні автора на вищого роду муки…

Перший рух — це спів,
Вільний голос наповнює гори й долини.
Перший рух — це радість,
Та її відбирають…

Була вже осінь. Над вересовими пагорбами
Плив голос сурми над озером, по-над лісом імлистим –
Мовби дзенькіт об скло – він звучав, сріблястий…

З усіх, хто був за столиком у кав’ярні,
Де паморозі сад зимовим полуднем блищав,
Я залишився сам.
Ввійти туди я міг би, якби захотів,
І, пальцями в холодній порожнечі
Постукуючи, тіні закликати…

Из всех, кто был за столиком в кафе,
Где зимним полуднем сад инея блестел,
Остался я один.
Войти туда я мог бы, если б захотел,
И, пальцами в холодной пустоте
Постукивая, тени призывать…