Czesław Miłosz

Так мало сказал я.
Короткие дни…

Розум людський – прекрасний і непереможний.
Що тюремні грати, що знищення книг, що дріт колючий,
Що вирок вигнання – проти нього безсилі…

Человеческий разум – прекрасный и непобедимый.
Что решётки, что уничтожение книг, что проволока на ограде,
Что приговор изгнанья – против него бессильны…

Місто, ти улюбленим було і щасливим,
Завжди у пізніх бузках і в червневих півоніях пишних,
Ти здіймаєшся барочними вежами високо до неба…

Город, ты любимым был и счастливым,
Всегда в июньских пионах и поздних сиренях,
Вздымающийся барочными башнями к небу…

Ніколи від тебе, місто, виїхати не вдавалось.
Хоч і довга була дорога, але повертала мене, як фігуру в шахах.
Я тікав по землі, а вона оберталась все швидше,
Я завжди був там з книгами у полотняній сумці…

Никогда от тебя, мой город, не удавалось уехать.
Долгой была дорога, но возвращала меня, как шахматную фигуру.
Я убегал по земле, вращающейся всё быстрее,
И всегда я был там – с книжками в полотняной сумке…

Розовые мои чашки,
Расписанные цветами, –
На берегах песчаных,
Там, где прошли танки…

Равны ли жёлудь крохотный – и дуб заиндевевший,
И папоротник – и багровый жаркий уголёк,
И капелька воды – и мощь валов вскипевших,
Кусок руды – и тонкий обручальный перстенёк?..

Стоячи біля входу в Аїд, на тротуарних плитах,
Щулився Орфей від вітру різких поривів,
Що рвав його плащ, котив похмурі клуби туману,
Метався в листі дерев. Автомобільні фари
З кожним припливом імлистого туману тьмяніли…