Czesław Miłosz

День такий щасливий.
Туман розвіявся рано, у саду працював я.
Над квіткою жимолості зависали колібрі.
Нічого на землі не було, що я хотів би мати…

Слухай, може, почуєш, юначе. Полудень.
Цвіркуни співають, як нам вік тому співали.
Пропливає хмара, внизу пробігає тінню
І виблискує річка. Твоя голизна, і відлуння…

Бджоли оточують червону печінку,
Мурахи оточують чорну кістку.
Починається рвання, втоптування у бруд шовку,
Руйнування скла і дерева, міди і нікелю, срібла і гіпсу…

Під різними іменами лише вас я славив, річки!
Ви і мед, і кохання, ви і смерть, ви і танець…

Мураха, яку втоптали у пил, а над нею – хмари.
Мураха, яку втоптали у пил, а над нею – колона блакитна.
І вдалині залишає сліди свої сині
Вісла чи Дніпро на гранітному ложі…

Старість його на врожайні роки припала.
Не було зовсім повеней, землетрусів та посух.
Змінювали один одного сезони, як і належить,
І зірки горіли яскравіше, і сонце світило ясніше…

Ще один рік підготування.
Завтра вже почну працювати над великою справою,
В ній століття моє стане таким, яким воно було суще…

А коли вийнялося сонце –
то висвітлює і дурість, і провину
що заховані у пам’яті подалі:
днем їх не побачиш.

Те, що було надмірним, – невелике.
Поблякли царства, як медяк примерзлий…

Позади ещё один год подготовки.
Завтра уже начну работать над эпопеей –
В ней столетье моё предстанет таким, каким оно было.
Над неправыми и правыми будет солнце всходить в ней…