Czesław Miłosz

Хай буде благословено
Життя поламане наше
Щоб залишилася радість
Де немає для неї причини

Лишь лохмотья от платьев, и поломанный веер,
Где теперь наши бусы: жемчуга и кораллы?
Наши ленты сгорели – чёрный пепел развеян,
И недобрые люди наши кольца украли…

Таємниця кожного життя
у чорній скрині що на замок цифровий зачинена
обплетена корінням дуба…

Тільки книги будуть на полицях, справжні творіння.
З’явилися вони якось, свіжі, іще вологі,
Як каштани, що під деревом щоосені сяють:
Їх торкалися й гладили – і вони вже існують…

Под разными именами лишь вас я и славил, реки!
Вы и мёд, и любовь, вы и гибель, и танец.
От источника в тайных гротах, что течёт средь камней замшелых,
Где богиня из кувшинов своих наливает живую воду…

Послушай, юноша, Может, услышишь. Полдень.
Сверчки поют точно так же, как для нас век назад они пели.
Проплывает облако, внизу его тень проходит
И сверкает река. Твоя нагота, и эхо…

І все-таки ти на собі відчув полуміння пекла.
Ти міг би навіть сказати, яким воно є насправді…

Я – лише слуга невидимої, нерозрізнюванної промови,
Що нині мені диктується та ще декільком іншим…

Смерть людини схожа на занепад міцної держави:
І відважна армія там була, і вожді, і пророки,
Процвітали порти, кораблі ходили океанами і морями;
А зараз – не прийде на допомогу, не підпише ні з ким договору…

Я – лишь слуга незримой, неразличимой речи,
Что ныне диктуется мне и ещё немногим…