Коли невіглас і зухвалець ображає мене і лається,
Гидую я їм, та відповідати я йому відмовляюся.
Він додає у нахабстві, я – у стриманості та терпінні:
Бо аромат якнайкращих пахощів розкриває себе у горінні.
محمد الشافعي
Вот усталый верблюд стремится в оазисе отдохнуть… (ومتعبُ العيسَ مرتاحاً إلى بلدِ)
Вот усталый верблюд стремится в оазисе отдохнуть,
Но именно там его и подстерегает смерть…
Когда невежда ко мне обращает свои оскорбления… (يُخاطِبُني السَفيهُ بِكُلِّ قُبحٍ)
Когда невежда ко мне обращает свои оскорбления,
Отказываюсь отвечать: такой вызывает лишь омерзение.
Он прибавляет в дерзости, я – в сдержанности и терпении:
Ведь аромат благовоний раскрывает себя в горении.
Ти вчися невпинно… (تَعَلَّمْ فَلَيْسَ الْمَرْءُ يُولَدُ عَالِمًا)
Ты вчися невпинно – розумним ніхто не вродився ще,
Володар знання не подібний до того, хто є неосвіченим…
Старайся постичь этот мир… (تَعَلَّمْ فَلَيْسَ الْمَرْءُ يُولَدُ عَالِمًا)
Старайся постичь этот мир, ведь разумным никто не рождается,
И ровней не будет глупец никогда человеку учёному…
Ми час винуватимо, кракаємо, крумкачі… (نَعيبُ زَمانَنا وَالعَيبُ فينا)
Ми час винуватимо, кракаємо, крумкачі.
Хто винен у тому, що з нас чорнота не змивалася?
Время мы обвиняем хриплым криком вороньим… (نَعيبُ زَمانَنا وَالعَيبُ فينا)
Время мы обвиняем хриплым криком вороньим.
Время мы очерняем. Слова оно не проронит…
Мы время виним, хрипло каркая, как вороньё… (نَعيبُ زَمانَنا وَالعَيبُ فينا)
Мы время виним, хрипло каркая, как вороньё
(Его ли вина в том, что с нас чернота не смывалась?)…
В этот день к тебе с тоскою, всеблагой, обращаюсь я… (إليك إله الخلق أرفع رغبتي)
В этот день к тебе с тоскою, всеблагой, обращаюсь я,
О Господь всего сотворённого, грешны мои пути.
Но когда горизонты сузились, огрубела душа моя,
Создал ты надежду на то, что всё же меня простишь…
Коли я сміюся, то кажуть вони…(ضحكت فقالوا)
Коли я сміюся, то кажуть вони: “Ну що то таке, треба бути скромніше!”
Коли я заплачу, то кажуть вони: “Не псуй-бо нам настрій, дивись веселіше!”