نزار قباني

Згадую одяг, що сяє веселкою, — й барви пливуть у думках моїх,
Як тік із зерном — в думках у горобців польових…

Скажи: «Я тебе кохаю», – й наповниш мене красою, –
Бо без любові твоєї гарним мені не бувати…

Скажи: «Я люблю тебя», – и наполнишь меня красотою, –
Ведь без любви твоей красивым вовек не бывать мне…

О, пані моя! Тисячі слів
танцюють, записані у блокнот:
у жовтій сукні перше слово,
в червоній сукні друге слово
(спалює воно краї сторінок!)…

Говорить він, і танцюємо з ним
(Лиш слова, нема нічого, крім слів)…

Вспоминаю её – и одежды, сияющие радугой, струятся в мыслях моих:
Так вспоминают зёрна, что скользят по току, зимой воробьи…

Я проти будь-яких означень кохання,
Адже вони – лише шаблони, застиглі рамки…

Присядь, залишися зі мною на п’ять хвилин.

Поезії, щоб упасти, як дервіш
У екстазі великому, у глибокому забутті,
Достатньо й п’яти хвилин…

Присядь, останься со мною на пять минут.

Поэзии, чтобы упасть, как дервиш
В великом экстазе, в забытьи глубоком,
Достаточно и пяти минут…

Любым определеньям любви я противник,
Ведь они – только лишь шаблоны, лишь застывшие рамки…