Згадую одяг, що сяє веселкою, — й барви пливуть у думках моїх,
Як тік із зерном — в думках у горобців польових.
О, та благословить Аллах ті дні у її кімнаті,
Бо вони – легенди з-поміж легенд, кращих я і не знаю.
Де той час, коли її гардероби були набиті
Ароматним, безсоромним, безтурботним багатоцвіттям?
Де ліфчик, що піднімає груди, блакитний чи кольору винного?
Де накидка відтінку туги любовної, пристрасті божевільної?
Де сорочка шалена із рукавами прозорими
І де шалик її, просочений пахощами, мов небо зорями?
***
Я не знаю, та спальня тепер – така ж сама, як була і раніше?
Чи твій одяг такий, як був: рясно, вишукано й ніжно вишитий?
А твоя нічна сорочка, візерунчаста й золотиста –
Чи так само сходить пахощами солодкими урочисто?
Чи ти й досі — та сама: йдеш у наступ, не чекаючи ані хвилини,
І атакуєш грудьми, що сяють, мов музейні картини?
І груди твої так само юні – хіба забуду врожаї, що я із них збирав,
І мов дві краплі на них – соски, і кожен світлом блищав?
А твоє волосся? Заплітав і розплітав я коси, щоб їх розмаював вітер,
І вони обіймали нас, коли ми лежали, і до нас схилялись жасмину суцвіття,
Коли подушки пливли у пристрасті, і в солодкім зомлінні, й бажаннях,
Коли ми – п’яна із п’яним – удвох божеволіли від кохання,
І кольорові шовки – я не міг перестати на це дивитись –
Розступалися біля двох пагорбів кришталю та світла…
У кожній пристрасті є щось, чому опиратись несила,
Навіть якщо ти ослаб і стомлений, якщо вже начебто відболіло.
Як за ароматом твоїм розлитим, жадаючи, я сумую –
Так злітаються чорні дрозди до чистих джерел, що струмують.
2026.06.22
Оригінал (автор – Нізар Каббані):