Деякі пекла мають вигляд будинків і міст, зруйнованих вогнем, де інфернальні духи підстерігають у укритті.
У менш лютих пеклах можна бачити жалюгідні халупи, іноді в рядах, що утворюють свого роду містечки із вулицями та провулками.
Еммануель Сведенборг
Падаючи, схопився я за портьєру,
і оксамит її у руці був останньою річчю,
коли осідав я, ревучи: “Ааа аа”.
До кінця я не вірив, що, як і інших, мене також.
Потім я по вибоїнах тягнувся,
по нерівній бруківці. Дерев’яні бараки
і будинки одноповерхові заросли бур’янами,
і кущі картоплі були обгороджені дротом колючим.
Грали в ніби-карти, був запах ніби-капусти,
ніби-бруд там був, ніби-час і ніби-горілка.
Я казав, що однак… але вони знизували плечима
або відводили очі. Оця країна подиву і не знала.
Жодних квітів. Пеларгонії у бляшанках засохлі,
і подібність зелені, що липким пилом покрита.
Жодного майбутнього. Там грамофони грали,
без упину повторюючи те, що ніколи не існувало.
І розмови повторювали те, що ніколи не існувало,
щоб ніхто не здогадався навіть, чому і де він.
На худих собак я дивився. Вони подовжували і скорочували морди,
перетворюючись то з дворняг на хортів, то на такс або фокстер’єрів,
щоб було зрозуміло: вони не зовсім собаки.
Зграї ворон стигли в польоті і осколками обсипалися в хмарах.
2026.05.04
Оригінал (автор – Чеслав Мілош):
Po drugiej stronie
Niektóre piekła mają wygląd domów i miast zrujnowanych przez ogień, gdzie infernalne duchy czają się w ukryciu. W mniej dotkliwych piekłach można widzieć nędzne rudery, niekiedy w rzędach tworzących rodzaj miasteczek z ulicami i zaułkami.
Emmanuel Swedenborg
Padając chwyciłem się zasłony
i jej aksamit w ręku był ostatnią rzeczą na ziemi
kiedy obsuwałem się rycząc: aaa aa.
Do końca nie wierzyłem, że jak innych, mnie.
Następnie szedłem po koleinach
w wyboistym bruku. Drewniane baraki,
albo jednostopa kamieniczka w polu chwastów,
działki kartofli ogrodzone kolczastym drutem.
A grali w niby-karty i był zapach niby-kapusty
i niby-wódka, niby-brud i niby-czas.
Mówiłem, że przecież… ale wzruszali ramionami
albo odwracali oczy. Bo ten kraj nie znał zdziwienia.
Ani kwiatów. Pelargonie w blaszankach uschnięte,
pozór zieleni zakryty lepkim pyłem.
Ani przyszłości. Grały gramofony
powtarzając bez ustanku co nigdy nie istniało.
Rozmowy powtarzały co nigdy nie istniało
żeby nikt nie zgadł gdzie jest i dlaczego.
Patrzyłem na chude psy. Wydłużały i kurczyły pyski
zmieniając się z kundli w charty, to znów w jamniki,
na zaznaczenie że są niezbyt psami.
Stada wron stygły w locie, pękały pod chmurą.