Далеко тепер ми — хоч близько будинки,
Прийшли провіщати — ні слова не чути,
І подихі наші затихли відразу
(Як після молитви — волаєш безмовно).
Були ми кістками — ми стали кістками,
Хто всіх пригощав — нині сам частування,
Були ясним сонцем — зайшло це світило,
І плач похоронний від наших будинків.
О, скільки відважних, що вбиті мечами?
Скільком тим щасливцям — вже не поталанить?
О, скільки — спочили нагі у лахмітті,
Хоч гори вбрання в їхніх скринях лежали?
Скажи ворогам: Аль-Хатіба не стало,
Пішов він — та хто тут залишиться вічно?
Хто радий цьому — ти скажи: “Що ж, потішся,
Бо є в тебе день. Не помер ти — сьогодні”.
2024.08.07
Оригінал (автор – Лісан ад-Дін Ібн аль-Хатіб):
بعدنا وإن جاورتنا البيوتُ
وجئنا بوعظٍ ونحن صموتُ
وأنفاسنا سكتت دفعةً
كجهر الصلاة تلاه القنوتُ
وكنا عظاماً فصرنا عظاماً
وكنا نقوتُ فها نحن قوتُ
وكنا شموس سماء العلا
غربنا فناحت عليها البيوتُ
فكم جدلت ذا الحسام الظبى
وذا البخت كم خذلته البخوتُ
وكم سيق للقبر في خرقةٍ
فتىً ملئت من كساه التخوتُ
فقل للعدا ذهب ابن الخطيب
وفات ومن ذا الذي لا يفوتُ
فمن كان يفرح منكم لهُ
فقل يفرح اليوم من لا يموتُ
Переклад російською:
Мы так далеко – хоть дома наши близко,
Пришли, чтоб сказать, – не услышишь ни слова,
И наши дыханья затихли внезапно,
(Так после молитвы – взываешь безмолвно).
Мы были костями – мы стали костями,
Кто всех угощал – ныне сам угощенье,
Мы солнцами были – закат наш свершился,
Из наших домов слышен плач похоронный.
О сколько отважных, пронзённых клинками?
О сколько счастливцев, забывших удачу?
О сколько лежат без одежды в лохмотьях,
Хоть в их сундуках были горы нарядов?
Скажи ты врагам: Аль-Хатиба не стало,
Ушёл он – но кто тут останется вечно?
Кто этому рад – тем скажи: “Будь доволен –
Есть день у тебя. Ты не умер – сегодня”.