Богом клянуся, що і не сходить, й не заходить сонце,
Коли любов до тебе я із своїм диханням не переплітаю.
І не проходжу мимо – лише про тебе говорю всім людям,
Тим, хто довкола слухати зібрався, – розповідь про тебе.
Не згадую я тебе ані коли радію, ані коли журюся:
Шепта мого ніколи ти же не залишаєш, ти в моєму серці!
Знаю: якщо від спеки я знемагаю – буде води достатньо.
Ось я схиляюся – бачу твій образ навіть в найменшій чаші!
Як я до тебе можу наблизитися, розкажи мені-но!
Треба – так проповзу змією серед каміння, на руках дійду я!
Хлопчик люб’язний, дзвінко співав ти голосом щасливим.
Серце твоє жорстоко – так напої ж удозвіль ти мене печаллю.
І від сухоголовців, хто ображав мене, я далеко безмірно:
Віра моя – задля душі моєї; зі собою люди розберуться.
2025.03.04
Оригінал (автор – Мансур аль-Халладж):