Він говорить, і танцюємо з ним
(Лиш слова, нема нічого, крім слів).
Стрімко він мене підносить до хмар
(А здається: лиш під руку бере) –
І обрушується зливою вниз
Чорний дощ моїх очей, чорний дощ.
Він з собою забирає мене,
У рожеве все фарбує зоря.
Як дитина я у нього в руках,
Як перо, що захопили вітри.
Він сім місяців приносить мені,
І з пісень мені дарує букет.
Він крізь сонце і крізь літо веде,
Зграя ластівок летить навздогін.
Говорить він: я – справдешній шедевр,
І цінна я, як мільйони зірок,
Що сама я – скарб: немає картин,
Де б така краса в музеї була.
Обертом іде моя голова,
Він примушує забути про все:
Лиш слова, що розгортають життя.
Стала жінкою – почувши його.
Із ілюзій робить замок мені,
Там я лічені хвилини живу.
Повертаюсь у кімнату свою,
Нічого зі мною більше нема,
Залишаються слова чарівні.
2025.12.14
Оригінал (автор – Нізар Каббані):