Я дивувався морю, що ніколи не бачило берега,
І берегам дивувався, що ніколи моря не бачили.
Я дивувався розсвіту, що з темрявою не зустрічався,
І дивувався ночі, яка не зустрічала світанка.
Я дивувався сфері, що свого місця не знає,
Одначе знають про неї і мудрець і невіглас:
І блакитному куполу, що твердо зведений над нею,
І потоку лазуровому, що меридіани перетинає,
І землі, що від дощу розбухла, – купол її не вмістить,
Тож і в неї немає місця, щоб таємницю вмістити.
З таємницею побрався я, і суть її незмінлива,
І почув я: “Невже у думку ти так пристрасно закохався?”
Відповів я: “Немає влади над тим у мене, даруй же!
Устояти – у всьому Всесвіті для мене недосталь терпіння!”
Але коли мною думка й насправді заволодіває,
У душі розгоряється жарко вигасле ніби вугілля,
Ось пожежа її охопила, і в полум’ї цьому алому
Чіт і лишку не розрізнити, не підібрати їм пари.
Закоханець не лише квітку – що завгодно віддати ладен,
І кохану про милість благаючи, їй не каже: “Я вільний”.
Хто з планетами заручився в темряві і з Аль-Хансою у наметі,
Той не скаже: “Викуп великий” – його він мовчки заплатить.
І приніс я їй оцю плату, і тривало наше весілля
Усю ніч, аж допоки небо не пофарбував світанок.
Але з ким одружився? Крім себе, не знайшов я нікого,
І його я узяв за себе, щоб суть його здужав розкрити.
І що я додати можу до блиску зірок та до сяйва сонця?
Вони подібні до часу, в звеличенні нема їм потреби,
Адже сказано мудрецями: хто підносить богу молитви –
Для того благословенного часу завжди буде вдосталь.
2025.03.18