С опытом, волнами, набегающими на берег,
Приходит осознание, отчётливое до металлического вкуса,
Что всё – неважно, статусное ли, сакральное, несущее в себе миф и сказку, –
Есть лишь материал, сырьё, поле для возможной деятельности.
Помнишь, как в детстве запрещали трогать сервиз?
Он стоял за прозрачными дверьми лакированного шкафа
(Мама еженедельно полировала тёмное дерево карамельно пахнущей тряпкой)
И оттуда мерцал золотом и застывшими влюблёнными.
Только по праздникам он выходил на свет, вышитую крахмальную скатерть,
Нарядные взрослые касались прихотливо изогнутых чашек,
И ни в коем случае нельзя капнуть на белоснежное полотно!
Хочешь пойти на фарфоровый завод,
Посмотреть на банки золотой краски,
Ощутить жар печей,
Узнать допустимый процент боя готовых изделий?
Хочешь устроить себе экскурсию по ткацкой фабрике,
Подышать льняно-хлопковой пылью?
Так и создаётся, так и получается.
В детстве была медовая заворожённость стихами –
Так в поезде можно часами стоять, прильнув к окну
И глядя, как уплывают вдаль деревни и облака, –
Созвучия, сосмыслия сплетались кружевным небосводом.
Поэты треплют за холки Цербера и швыряют камешки в Лету
С истинной набережной бессмертных,
А порой перебрасываются сорванными звёздами
И впечатывают их с размаху в бумагу, чья судьба уже несгораема,
И даже в смерти поэты прекрасны, словно в театре…
Ты знаешь слова “амфибрахий” и “цезура”,
Отличаешь мужскую рифму от женской,
Смеёшься над сонетами, в которых не четырнадцать строк,
И умеешь вывязывать довольно сложные словесные узоры.
Last but not least – ты в курсе, как на самом деле гибнут поэты:
Кто от голода в лагере, кто изнасилован и расстрелян, кто в приюте умалишённых.
Так и создаётся, так и получается.
В детстве мечталось о покорении галактик,
А ракета представлялась чем-то вроде жюльверновского корабля:
Ты, пятнадцатилетний капитан (нет, долго ждать – восьмилетний!),
Стоишь на мостике, суровый ветер треплет волосы,
Ты пристально всматриваешься в неведомые просторы,
И космическая дорога ведёт от одной цивилизации к другой.
Сначала ты узнала, что там нет воздуха, ergo, и ветра.
Потом – что никогда не можешь полететь: сердце не выдержит старта.
А теперь ты смотришь фотографии с “Вояджера”:
Юпитер, Сатурн, Уран, Нептун… Это пока всё:
С окончанием “холодной войны” люди стали меньше смотреть в небо,
Пилотируемые летательные аппараты уже не отправляют даже к Луне,
“Вояджер” уплывает в межзвёздное пространство,
А компьютерная анимация демонстрирует воссозданные катастрофы,
Приведшие к формированию спутников и колец:
Планеты и астероиды врезаются друг в друга довольно убедительно.
Ни следа ни дворцов-кристаллов ошеломляющей красоты,
Ни карикатурных зелёных человечков,
Ни хотя бы сине-зелёных водорослей –
Растрескавшаяся, покрытая кратерами ледяная корка,
Аммиачные гейзеры, невероятной силы и скорости ветра
Или же мёртвое спокойствие камня
После столкновений, огненного безумия взорвавшейся, расплёсканной лавы.
Так и создаётся, так и получается.
Я знаю, это подтверждается всеми известными данными:
Всё – лишь материал, сырьё, поле для возможной деятельности,
Всё, исключения нет, точка, нет, восклицательный знак.
Сейчас я живу в Варшаве,
Каждый день проезжаю остановку “Dworzec Gdański”
И вспоминаю: “…было приказано явиться на площадь у Гданьского вокзала…”.
Я знаю, что люди – тоже сырьё,
Я видела снимки из концлагерей и схемы круговорота всего в природе,
Я была в анатомках зрителем и в операционных – пациентом,
Я могу родить и могу убить.
И я знаю ещё одно
(Будь у меня вера – был бы символ веры):
Человек может не быть сырьём.
Человек должен – мочь.
Именно это
Придаёт смысл не-только-сырья
Галактикам, стихам и лёгким чашкам костяного фарфора.
2009.07.10
Переклад українською:
Сировина
З досвідом, хвилями, що набігають на берег,
Приходить усвідомлення, виразне до металевого смаку,
Що все – включаючи статусне, сакральне, що несе в собі міф і казку, –
Є лише матеріал, сировина, поле можливої діяльності.
Пам’ятаєш, як у дитинстві забороняли доторкатися до сервізу?
Він стояв за прозорими дверима лакованої шафи
(Мама щотижня полірувала темне дерево ганчіркою з карамельним запахом)
І звідти мерехтів золотом та закоханими, що завмерли.
Тільки у свята він виходив на світ, на вишиту крохмальну скатертину,
Ошатні дорослі зустрічалися губами з чудно вигнутими чашками,
І в жодному разі не можна капнути на біле полотно!
Хочеш піти на порцеляновий завод,
Подивитися на банки золотої фарби,
Відчути жар печей,
Дізнатися про допустимий відсоток бою готових виробів?
Хочеш влаштувати собі екскурсію ткацькою фабрикою,
Подихати лляно-бавовняним пилом?
Так і створюється, так і виходить.
У дитинстві була медова завороженість віршами.
Так у поїзді можна годинами стояти, пригорнувшись до вікна
І дивлячись, як спливають вдалину села та хмари, –
Співзвучності, осмислення спліталися мереживним небосхилом.
Поети тріплють за холки Цербера і жбурляють камінці в Лету
З істинної набережної безсмертних,
А часом перекидаються зірваними зірками
І впечатують їх з розмаху в папір, чия доля вже не згоряє,
І навіть у смерті поети прекрасні, наче в театрі…
Ти знаєш слова “амфібрахій” та “цезура”,
Відрізняєш чоловічу риму від жіночої,
Смієшся над сонетами, в яких не чотирнадцять рядків,
І вмієш пов’язувати досить складні словесні візерунки.
Last but not least – ти в курсі, як насправді гинуть поети:
Хто з голоду в таборі, хто зґвалтований і розстріляний, хто в притулку божевільних.
Так і створюється, так і виходить.
У дитинстві мріялося про підкорення галактик,
А ракета уявлялася чимось на кшталт жульвернівського корабля:
Ти, п’ятнадцятирічний капітан (ні, довго чекати – восьмирічний!),
Стоїш на містку, суворий вітер тріпає волосся,
Ти пильно вдивляєшся в невідомі простори,
І космічна дорога веде від однієї цивілізації до іншої.
Спочатку ти дізналася, що там немає повітря, ergo, й вітру.
Потім – що ніколи не можеш полетіти: серце не витримає старту.
А тепер ти дивишся фотографії з “Вояджера”:
Юпітер, Сатурн, Уран, Нептун… Це поки все:
Із закінченням Холодної війни люди стали менше дивитись у небо,
Пілотовані літальні апарати вже не відправляють навіть до Луни,
“Вояджер” спливає у міжзоряний простір,
А комп’ютерна анімація демонструє відтворені катастрофи,
Що привели до формування супутників та кілець:
Планети та астероїди врізаються досить переконливо.
Нема ані сліду ні палаців-кристалів приголомшливої краси,
Ані карикатурних зелених чоловічків,
Ані хоча б синьо-зелених водоростей.
Розтріскана, покрита кратерами крижана кірка,
Аміачні гейзери, неймовірної сили та швидкості вітру
Або ж мертвий спокій каменю
Після зіткнень, вогняного божевілля вибухів, розплесканої лави.
Так і створюється, так і виходить.
Я знаю, це підтверджується всіма відомими даними:
Все – лише матеріал, сировина, поле для можливої діяльності,
Все, винятку немає, точка, ні, знак оклику.
Тепер я мешкаю у Варшаві,
Щодня проїжджаю зупинку “Dworzec Gdański”
І згадую: “…було наказано з’явитися на площу біля Гданського вокзалу…”
Я знаю, що люди – теж сировина,
Я бачила знімки з концтаборів і схеми колообігу всього в природі,
Я була в анатомках глядачем і в операційних – пацієнтом,
Я можу народити та можу вбити.
І я знаю ще одне
(Мала б віру – було би символом віри):
Людина може не бути сировиною.
Людина має це могти.
Саме це
Надає сенс не-само-сировини
Галактикам, віршам та легким чашкам кістяної порцеляни.