Розбуди ти друга по чаші – бо задрімав він –
Щоб тебе напоїв із чаші в напівтемряві
Тим вином нерозбавленим, що золотаво сяє
Так, ніби факел це у руках, а зовсім не келих,
Бо воно із ягід тих, що вибрані були в Ана
Для своїх виноградників перським царем Хосровом.
Вип’є залпом чашу юнак, і потім замовкне,
Наче не вино по язику текло – оніміння.
Як покличуть його – насилу він голову піднімає,
Ледь досягне успіху в цьому – кидає її він знову.
Подає пиття тобі хлопець у короткій туніці,
Розважає він і квапить того, хто стримувався навіщось.
Він глядить по-жіночому ніжно, томно, і сам він – наче
Молода газель, що серед садів заснула необережно.
О, імаме Мухаммаде, воістину став ти для віри
Золотистим світлом, від якого запалюють пломінь!
І успадкував халіфат від п’яти ти предків,
І ти шостим став серед них, і шостим найкращим!
Навіть повні місяці в небі від насмішки твоєї темніють,
А якщо ти насупишся – то гострий меч засяє.
—
*А тепер пару слів про адресата панегірика. Мухаммад аль-Амін, шостий правитель у династії Аббасидів, син Харуна ар-Рашида (про розклади ар-Рашида і Абу Нуваса я вже трохи писала: по одним притон… розважальним закладам ходили, пили все, що тече, спілкувалися з усім, що ворушиться, але більш з носіями Y-хромосоми). Син щодо того, як йому проводити вільний час, пішов у батька (проте мислення державного масштабу туди не завезли, що погано – і досить швидко – скінчилося не тільки для аль-Аміна, але в результаті і для всіх Аббасидів). Однак це було ще попереду – а поки “імамом” (в сенсі духовним лідером) п’янок, дотримуючись традиції придворних вихвалянь, Абу Нувас величає, гм, активного співучасника інтимних розваг. Що, звісно, саме собою чудово – навіть через дванадцять століть.
2026.06.11
Оригінал (автор – Абу Нувас):