Бач, яка розумниця наполеглива (1)! Докоряєш мені,
Щоби через це покинув я друзів — розпусників і гуляк.
Вдосвіта прийшла, поквапилась на шлях наставити праведний,
Бо ж без тебе як знайду дорогу оцю і житиму як?!
Кажеш: «Горе тобі! Наче виріс ти вже, подорослішав —
Треба вибрати нарешті призначення для своїх років!
Доки ти, полонений коханням, невідомо чого бажатимеш,
Доки знов і знов обертатимешся (2) посеред гріхів?
Чи не бачиш, як день і ніч невпинно із лука загибелі
Все стріляють, усе змагаються у винищенні життів?»
«Якщо ти дізналась про переконання мої, чому ж тоді
Все звернула тільки до осуду? — так я їй відповів. —
То ж облиш докори, бо своїй я підкорився пристрасті
І відкинув якнайдалі… за стіну мораль усю,
Я віддав перевагу насолодам соковитої юності,
Задоволенням, приємностям, радощам, земному життю.
Йду своїм я шляхом, сміливіший, ніж той, хто утримується,
Чиї здогади — лиш ворожіння (3) на чутках, страхи з оповідань,
Я позбавлений потойбічних очікувань, зайнятий тим, що бачу,
Ну а решта — лише тривожні домисли і відлуння сказань.
І ніхто не приходив до мене, щоб повідомити,
Що він у раю відтоді, як вмер, або у вогні горить.
Перестань докоряти за те, що лишив побожність я,
Звинувачуй у цьому долю — ось із нею і говори!
Щодо стримання аскетичного — не на часі, пора прийде,
Коли повністю вкриті сивиною будуть щоки мої,
Коли доля сама допоможе мені нарешті змінитися,
Ось тоді ти побачиш, який я цнотливий буду. А поки — ні!
Поки що волію розпусти, і щодо коханих — бажаю я
Забирання геть покривів і розривання усіх завіс.
Як, скажи, утриматись можна від красеня чорноокого,
Хто бере у полон згубливий, якщо чаклунськи гляне навскіс?
І краси обличчя його на площі оспівують
І повіддя поглядів тягнуться йому навздогін,
Сяє світлим, блискучим обличчям, приворожливий,
Ніби повний місяць, коли вночі мандрівникам сяє він.
І стріляє із лука загибелі в очі отих, хто дивиться,
Оксамитовий ніжний рум’янець горить на його щоках —
Викрадає він язики у тих, хто шукає з ним близькості,
І вони оволодіти ним можуть тільки лиш у думках.
Він із локонами-скорпіонами біля скронь; ну а погляд його —
Він зриває покриви з усього таємного, що приховує тьма.
Він із ніжним співучим (4) голосом, підперезаний (5),
Ідеальної статури, смаглявий, із знатного роду Аммар.
Розділив я із ним вино (6), що обдувається вітром з півночі (7),
Із якого печатку незайманості (8) зривав хіба що Нізар (9), —
Лив вино зі глека тієї глини, що в собі Адама таїла (10).
І над ним уже господиня сива запнула завісу чар,
Поки час не забрав саму сутність його тілесну,
І не звільнився, не піднісся до неба його аромат.
І так сяє воно, такого кольору, немов у келиху
Разом воно із висхідними місяцями (11) усіма».
2026.05.14
Коментарі (за основу взяла коментарі, які були зроблені Дмитрієм Аксельродом для перекладу цього вірша російською):
1. Корінь L-Ħ-Ħ пов’язаний з настирливістю, завзятістю, але також і розумом. Сарказм «(Ні, ну яка ж) розумниця прийшла до мене з докорами, (ну це ж треба…)».
2. Абу Нувас запозичує слово з фіналу сури «Поети» («Аш-Шуара»), де воно віщує кару грішникам. Він ніби кидає виклик релігії: «Так, я обертаюся в тому, що ви оголосили нечистим, і мені це подобається»; свого роду панк.
3. Використовуючи термін «раджам» (стрільба навмання в темряву, ворожіння), яким Коран описує суперечки про потаємне, поет заявляє, що всі повідомлення про Рай і Ад — лише порожні балачки, припущення на рівному місці, домисли.
4. «Назальний». В арабській естетиці це найвища похвала юнацькому голосу: порівнюється з голосом, ймовірно, газелі.
5. Опис юнака зі знатного роду Аммар як «підперезаного» (християнським поясом зуннаром) — провокація. Мусульманин, який приміряє образ прекрасного іновірця, символізує втечу поета в «простір гріха», де закони халіфату не діють. Для порівняння уявімо, що денді в Лондоні демонстративно розгулює у східному костюмі; так, я не поділяю ваші забобони, і що ви мені зробите?
6. Кахва (قهوة): У VIII столітті це слово означало вино (старе, витримане), оскільки воно «відвертає» (iqhā’) апетит. Пізніше назва перейшла на каву, але явно не каву вони там п’ють.
7. Епітет, запозичений із класичної бедуїнської поезії (холодний північний вітер). Абу Нувас використовує його в тому ж значенні, але в іншому, міському контексті, надаючи вину статусу «живлющої свіжості». Образ як би пов’язує архаїку та урбаністичну витонченість та гедонізм.
8. Поет використовує дієслово, що означає «позбавляти цноти», описуючи розведення вина водою. Метафора підкреслює чистоту і «недоторканість» напою до цього моменту, а також натякає на все інше, що там відбувається, крім розпиття вина.
9. Легендарний предок північних арабів.
10. Поет стверджує, що вино знаходилося в «хіджабі» (було приховано), коли людина була лише глиною. Розуміти можна так, що насолода, радість — первинна субстанція світу, давніша, ніж людський рід і тим паче релігійні заборони.
11. Місяці в чаші: «Багато висхідних місяців» — метафізична перевага вина над природою. У реальному небі місяць один, у чаші поета — більше (також, зрозуміло, натяк на дію вина, до того ж коханий вже порівнювався з місяцем, що дозволяє уявити образ краще; відображення одночасно і обличчя, і небесного тіла).
Оригінал (автор – Абу Нувас):
ومُلِحّةٍ بالعذلِ تحسبُ أنّني
ومُلِحّةٍ بالعذلِ تحسبُ أنّني
للعذلِ أتركُ صُحبَةَ الشطّار
بكرت تبصّرني الرشادَ كأنني
لا أهتدي لمذاهبِ الأبرارِ
وتقول ويحكَ قد كبرتَ عن الصبا
ورمى الزمانُ إليكَ بالأقدارِ
فإلى متى تصبو وأنت متيّمٌ
متقلّب في ساحةِ الأقذار
أوّما ترى العصرين عن قوسِ الردى
يتناضلان تقضّيَ الأعمارِ
فاجبتُها إن قد عرفتِ مذاهبي
فصرفتِ معرفتي إلى الإنكار
فدعي الملامَ فقد أطعتُ غوايتي
ونبذتُ موعظتي وراء جدارِ
ورأيتُ إيثارَ اللذاذةِ والصبا
وتمتّعي من طيب هذي الدارِ
أجرى وأحرم من تنظّر حارمٍ
ظنّي به رجمٌ من الأخبارِ
إني بعاجلِ ما ترين لمؤكل
وسواهُ أرجافٌ من الآثار
ما جاءني أحدٌ يخبّر أنّهُ
في جنّةٍ مُذ ماتَ أو في نارِ
فدعي معاتبتي على تركِ التُقى
وتعتّبي فيه على الأقدارِ
أما العفافُ فليس ذا بأوانهِ
حتى يُلفّعُ بالمشيبِ عذاري
لو عنّ لي قدرٌ يساعدُ صرفهُ
لرأيتِ كيف تعفّفي ووقاري
لكنني أهوى المجونَ وأشتهي
فيما أحبُّ تهتّك الأستارِ
كيف التعففّ عن غزالٍ أحورِ
قسم الحتوفَ بطرفِهِ السحّار
بتماجنٍ غنّت محاسنُ وجههِ
فثنت إليه أعنّةَ الأبصار
بزهى بوجهٍ مشرقٍ ذي رونقٍ
كالبدرِ حين انار للسفّار
ديباجَتي خدّيهِ ينتضلان عن
قوس الردى في أعين النظار
يغتالُ ألسنةَ المُريدي نيكَهُ
إجلالُهُ فيُناك بالإضمار
ومعقربِ الأصداغ يهتكُ لحظهُ
عن كلّ مكنونٍ من الأسرار
أحوى أغنّ مزنّرٍ ذي رونق
حَسِنِ التشكّلِ من بنّي عمّار
نازعتُهُ من قهوةٍ مشمولةٍ
ما افتضّها بالماءِ غير نزار
كانت وآدمَ طينة محجوبةً
في دنّ شمطاءَ ذات خمار
حتى إذا ذهب الزمانُ بذاتها
وتخلّصت روحاً من العطّار
عادت إلى لونٍ كأنّ بكأسها
منهُ جميعَ طوالعِ الأقمار
Приклад запису – https://www.youtube.com/watch?v=-idS38gZziA