Kazimiera Iłłakowiczówna

Час ійшов так невпинно, і швидко, і крок за кроком,
і ось уже восьме Різдво нам приносять роки.
Без Грабосі восьме вже свято… Скажу відверто:
страх бере… Остання листівка від неї – серпень, сорок четвертий…

Ночами не спят, всё шуршат и шепчут:
Старушка, хромой газетчик,
Ребёнок, что умолк в колыбели.
Шуршат и шепчут, и пылью уже полетели…

І знову любов – безглуздіша, ніж це уявити можеш:
до хвилястих хитких парканів, до полів пожовклих і мокрих,
до берез і до ясенів, які вже давно облетіли,
до очей синьо-сірих, що без сліз та надії…

И снова любовь – бессмысленней, чем это можно представить:
к сухим берёзовым листьям и к зеркалам проталин,
к волнистым шатким заборам, что над дорогой воздеты,
и к глазам сине-серым, что без слёз и надежды…