Від пісень фривольних милих і від флірту відступись,
Ти жартівників цурайся, і на жарти не ведись.
І про юність безтурботну ти всі спогади відкинь,
Бо дні юності – далеко, це за обрієм зірки.
Що було в житті найкращим – все в пісок давно пішло.
Залишився гріх, колишнє – сухотрав’ям поросло.
Ти уваги на жінок, на їх красу не витрачай –
І могутності досягнеш, й піднесешся, ти це знай.
Дійсно, є в житті багато найприємніших занять
З хлопчиком, чиї сідниці під тобою так тремтять,
Та подумай, як поменше би займатись всім оцим,
Щоб запам’ятатись людям чимсь великим і значним.
Ти тремти перед Всевишнім, адже цей священний страх
Увійти повинен в серце – вирішив отак Аллах.
Навіть в юності вина ти уникай і не п’яній,
Не пірнай у божевілля із прекрасних ясних днів.
Не герой, хто напролом йде, так скорочуючи шлях,
Та герой, хто обережний і кого веде Аллах.
Будь же розумом ти ясний і не відходи в пітьмах
Ти до того, хто пильнує, як мандрує небом Марс.
Бо навіщо розрахунки ті, що зроблени людьми?
Все – у задумі Аллаха, вирішить його лиш міць.
Смерть наказана створеним, і ніхто не утече:
Скільки зруйнувала зборів і країн спалила вщент?
Де Німрод, де Ханаан, де ті, хто здавна панував?
Кожен згинув, наче він ніколи тут і не бував.
Де же фараон загордий, повелитель пірамід?
Тільки ті, хто слухав бога, стали вільними людьми.
Хто змагався у багатстві – чи то їм допомогло?
Спадщини не залишилось, за водою все пішло.
Де вожді, що в хадж ходили, де поети, де майстри,
Де тепер і люди вчені, і кочівників шатри?
В час той, що Аллаху знаний, воскресить Всевишній всіх,
І відмірене віддасть тоді він точно в справах їх.
Сину мій, поради слухай, щоб свої осмислив дні:
Із найкращої з релігій виведені всі вони.
Будь невтомним у науках, щиро ти шукай знання,
Не навчиться той, хто ледар, хто все робить навмання.
Сну не приділяй багато – швидше досягай мети,
І не витрачай даремно вік – і так недовгий – ти.
Щоби розумом обняти всесвіт, час ти приділяй.
В метушні та блиску грошей, сину, ти не потопай.
Не зітхай: “Нема великих, ми – не ті, й не буде – тих…”
Як ти вибрав вірний шлях – тоді дійдеш і до мети!
І коли знання ти збільшиш – переможеш ворогів,
А краса знання вестиме найпрекраснішим з шляхів.
Говори літературно, щоби мова йшла сама.
Не будуєш фраз логічно – в тебе розуму нема!
У каноні йди моєму, як ти свій складаєш вірш,
Уникай ж бо вихваляння, бо від нього тільки гірш.
Якнайдалі від похвал най будуть всі твої стежки.
А поезія – чудова, як у ній свіжі думки.
Скільки вже померло гідних – та проте в фаворі ті,
Хто заплямлений безчестям, хто живе в нечистоті,
Як вони пошани хочуть в дні бридкого торжества…
Краще б відрубав їм руку, ніж її поцілував!
Ти не лесть мені, мій сине: у раби ти не веди
К лестощам – якщо повірю. Ні – то к сорому тоді.
Вийшов вірш – скажу я радо “Все моє бери!” тобі.
“Може…” вимовлю – то краще ти рядки перероби.
Хліба шмат настільки ж цінний, як всі мантії царів,
І ковток води – настільки ж, як глибини всіх морів.
Знай, що волею Аллаха міра кожному дана.
Ти за істину прийми це, бо оце і є вона.
Хто все ледарство відкинув, хто в роботі день за днем, –
Сповнює того відвага, той горить її вогнем.
Не пірнай ти в піну світу – бо вона, як зазвичай,
Піднімає бруд із дна, шляхетних вводить у відчай.
Хто від світу відцурався – пізнає повніше світ,
Хто у боротьбі зі світом – зміцнює його лиш він.
Скільки дурнів, що багаті золотом й усім добром, –
І бідарів-мудреців, що мруть від голоду й хвороб.
Скільки смільчаків відважних, що у землю полягли,
Й боягузів, що багатства й процвітання досягли.
Кинь всі викрутки, терпіння загартовуй-но своє:
Хитрощі всі залишити – справжня хитрість в тому є.
Як рука не дотяглася до мети – бо не змогла –
Це небес помітна воля: то ж вразив її Аллах.
Ти не удавайся в пиху, промовчи про родовід,
Бо ж походження найкраще – сам якщо створив свій рід.
Може знатним стати й той, хто свойого батька не знав, –
Так покращити можливо видатним куванням сплав.
Так в шипах троянда квітне, ароматна і ніжна,
А з цибулинки нарциса сяє чиста білина.
Незважаючи на це, Аллаху вдячний я тому,
Що іде мій славний рід від Абу Бакра (мир йому!).
Світ покращити ти зможеш – дуже цінно, радий будь,
Та усіх ти не врятуєш, цю ідею позабудь.
Ти свої багатство й бідність від чужих людей ховай,
Навіть заробивши грошей, ліні все ж бо уникай.
В плащ старання ти вдягнися – і собі ти не нашкодь:
Не води знайомства з мотом, скупердягу теж обходь.
Скупість, як і марнотратство, підсумком одне дають:
Множаться якщо надмірно – до загибелі ведуть.
Ти не лай людей великих, що давно пішли в пітьму:
Бо ж не в помилках – їх слава, у віках-бо – не тому.
На недоліки чужі уваги надто не звертай:
Хто поблажливий – тому і більше щастя зазвичай.
Не сховаєшся ніяк, коли у людях злість горить:
Ані у пісках пустельних, ні на верхові гори.
Пліткаря ти уникай, на самоті його лиши,
Бо в усіх його словах – лиш чорнота його душі.
Будь терпимий до сусідів. Не найкращі тут вони?
Переїдь у інше місце – де солодші будуть дні!
Краще стережись султана – бо страшним буває гнів,
І не сперечайся з тим, що він сказав або зробив.
Най проситимуть тебе – стій на своєму до кінця:
Влади не приймай – гнітюча надзвичайно ноша ця.
Навіть будеш справедливим в кожній дії – тобто лиш
Половина всіх людей загострить проти тебе ніж!
Бо правитель – він як в’язень, й він притягує біду, –
З ланцюгами на зап’ястях в день Останнього суду.
Хоч занадто тяжкий вирок може винести суддя,
Твій обов’язок тоді перед законом – прийняття.
Хоча приємний, звісно, титул і султана, й короля –
Незрівнянні вони з правом самому обрати шлях,
Хоч порядно часом влада задоволення дає,
Хто покуштував, той знає, що отрута в меді є.
Вичерпався і ослаб я на такій посаді, де
Щодня справами займався підлих і низьких людей.
Зменшуй ти на світ надії – будь успішним, сину мій,
Адже розуму ознака – це скорочення надій.
І насправді гідний страху той юнак в розповні сил,
Що шукає, прагне смерті, – шлях його проміж могил.
Той, хто вміє віддалятись і відвідувати рідш,
Не виснажує терпіння – і любов росте, горить.
Меч за лезо вибирають – то на піхви не дивись,
Одяг ти не розглядай – в людині краще розберись.
Чи пошкодив хлопчик сонцю, як рукою заслонив?
Так і гідності не страшно, як ніхто не оцінив.
Прив’язався до вітчизни – будеш слабкий; відсилай
Знов і знов себе в вигнання, горизонти не стуляй:
Бо вода в ставку застигла – і тоді вона смердить,
Та ось рухається місяць – тільки краще він світить.
Як прийде злоріка-критик, ось що я йому скажу:
“Аромат троянд шкідливий? Гнойовий ти, мабуть, жук!
Стріли слів моїх убивчі. Втім, тікають вороги –
І зазубрену загибель не пущу я навздогін”.
Не дивись на м’якість, ніжність ввічливого юнака –
Бо тіла у змій м’які, але їх краще уникай.
Дуже схожий я на воду: в спекотні врятую дні,
Отже-ж можу я і вбити – скоро закипає гнів.
І раттану я подібний: хоч спіраллю закрути,
Та зламати і не пробуй, марно втомишся лиш ти.
В час такий живу: на гідність дивляться, як на товар,
У кого багато грошей – той і долі володар.
Багачу завжди пошана – кланяються до землі.
Золота нема в надлишку – не помітять взагалі.
У цю епоху всі наївні, та й я – один із них.
Ти не прикрашай мене, а краще чесно пом’яни.
Так, як сонце сходить вранці, ввечері іде за край, –
Так ніколи молитов Аллаху ти не пропускай.
Честь тому, хто від Хашима вивищення наздобув,
Він – Ахмад, і серед перших обраний найпершим був,
Слава і його нащадкам, і соратникам-вождям,
Слабого нема в їх лавах, тільки лиш герої там.
Виходив він – розступалась навіть хмара грозова,
Він ішов – схилялися списи, наче на вітрах трава.
Буде місяця повніший, буде він завжди ясним,
Буде й гілки він пряміший – кто зрівнятись може з ним!
2025.10.20
Оригінал (автор – Ібн Аль-Варді):