Орша – станція зла. В Орші поїзд може й добу стояти.
Можливо, в тій самій Орші й загубився я, шестирічний,
І поїзд репатріантів поїхав, мене залишивши,
Назавжди. І начебто зрозумів, що кимось іншим я буду,
Поетом з іншою долею, іншої мови,
Наче вгадав свою смерть на берегах колимських,
Де дно морське біліє черепами людськими.
І тривога велика тоді мною опанувала –
І в майбутньому, і в минулому мати всіх моїх страхів.
Triepiet małogo pieried bolszym. Перед Імперією,
Що повзе і повзе на захід з ППШ, і луками, і арканами,
Під’їжджає в кареті, кучера по спині вона лупить,
Або на джипі, з картотекою земель завойованих, у папахах.
А я – нічого, я тільки біжу, і сто, і триста років,
І по льоду, і вплавь, і вдень, і вночі, якнайдалі,
Біля рідної річки кинувши королівські грамоти і броню діряву, –
Я біжу за Дніпро, потім за Німан, за Буг, за Віслу.
Але прибуваю до міста високих будинків і довгих вулиць,
І тривога мучить: куди до них мені, селянину, провінціалу?
Адже я й не розумію, про що вони говорять так швидко,
Намагаюся приховати від них мій сором, мою поразку.
Хто мене нагодує тут, коли йду я похмурим ранком
З дрібним грошиком у кишені – на одну лише каву, не більше?
Біженець із країн неіснуючих, кому тут буду потрібен?
Кам’яні стіни, байдужі стіни, жахливі стіни.
Порядок, недовідомий для мого розуміння.
Змирись й не будь норовливим. Далі нема дороги.
2025.03.31
Оригінал (автор – Чеслав Мілош):
Trwoga – sen
Orsza zła stacja. W Orszy pociąg może stać i dobę.
Więc może to w Orszy zgubiłem się, sześcioletni,
I pociąg repatriantów ruszył, zostawiając mnie
Na zawsze. Jakbym pojął, że będę kim innym,
Poetą innego języka, z innym losem.
Jakbym zgadywał swój koniec u brzegów Kołymy,
Tam gdzie dno morza jest białe od ludzkich czaszek.
I wielka trwoga wtedy mnie nawiedziła,
Ta, która miała być matką wszystkich moich trwóg.
Triepiet małogo pieried bolszym. Przed Imperium.
Które idzie i idzie na zachód, zbrojne w łuki i arkany, pepesze,
Podjeżdżając powozką, grzmocąc kuczera po plecach,
Albo jeepem, w papachach, z kartoteką zdobytych krain.
A ja nic tylko uciekam, od stu, trzystu lat
Po lodzie i wpław, w dzień, w nocy, byle dalej,
Zostawiając nad rodzinną rzeką pancerz dziurawy i kufer z nadaniami króla,
Za Dniepr, potem za Niemen, Za Bug, za Wisłę.
Ale przybywam do miasta wysokich domów i długich ulic
I trwoga mnie dręczy, bo gdzie mnie, wieśniakowi, do nich.
Bo udaję tylko, że rozumiem, o czym tak bystro traktują,
I staram się ukryć przed nimi mój wstyd, moją przegraną.
Kto mnie tutaj nakarmi, kiedy idę o chmurnym świcie
Z drobną monetą w kieszeni, na jedną kawę, nie więcej?
Uchodźca z państw urojonych, komu tu będę potrzebny?
Ściany kamienne, ściany obojętne, ściany przeraźliwe.
Porządek nie mojego, ale ich rozumu.
Teraz już zgódź się, nie wierzgaj. Nie uciekniesz dalej.