Де нині ліра
зі срібла з перламутром,
що дарували боги
роду смертних?
Вона не втрачена –
бо дари вічні
від часу не стираються,
від вогню не гинуть.
Коли приходить скальд,
відзначений долею, –
ліру повертає він
із підземель забутих.
Коли налаштує струни –
весь світ дізнається:
на висотах немислимих
боги живі іще.
2026.06.06
Едіт Седерґран – фінська поетеса, що писала шведською (точніше, ранні вірші вона писала в основному німецькою, дещо – французькою і російською; але пізні – тільки шведською). Хвора з тінейджерства на туберкульоз, Едіт намагалася впоратися з нездоров’ям усе життя. У коханні їй не щастило: роман з її фізіотерапевтом (який був старший за неї на 16 років) продовжився трохи більше року – до зими 1915 року, коли він поїхав на фронт (більше їм не судилося побачитися); з письменницею Хагар Ольсон і поетом Елмером Діктоніусом – судячи з усього – прихильності були мабуть таки платонічними… ну і все. А ще був улюблений кіт Тутті (Тотті), якого, схоже, отруїв сусід (до речі, коту стоїть пам’ятник поруч із пам’ятником самої Седерґран). І смерть у 31 рік. І визнання як класика шведської літератури модернізму – звичайно, посмертно. За життя своїм поетичним стилем вона швидше дратувала критиків. Цей вірш – архаїчного ладу – для поетеси скоріш нетиповий.
Оригінал (авторка – Едіт Седерґран):
Gudarnas lyra
Var finnes väl lyran
av silver och elfenben,
den gudar förlänat
de dödligas stam?
Den är ej förlorad,
ty eviga gåvor
av tiden ej nötas,
i eld ej förgås.
Men kommer en sångare,
som märkts utav ödet,
han hämtar den åter
ur bortglömda valv.
Och när han den strängar,
då vet hela världen
att gudarna leva
på oanad höjd.