З досвідом, хвилями, що набігають на берег,
Приходить усвідомлення, виразне до металевого смаку,
Що все – включаючи статусне, сакральне, що несе в собі міф і казку, –
Є лише матеріал, сировина, поле можливої діяльності.
Пам’ятаєш, як у дитинстві забороняли доторкатися до сервізу?
Він стояв за прозорими дверима лакованої шафи
(Мама щотижня полірувала темне дерево ганчіркою з карамельним запахом)
І звідти мерехтів золотом та закоханими, що завмерли.
Тільки у свята він виходив на світ, на вишиту крохмальну скатертину,
Ошатні дорослі зустрічалися губами з чудно вигнутими чашками,
І в жодному разі не можна капнути на біле полотно!
Хочеш піти на порцеляновий завод,
Подивитися на банки золотої фарби,
Відчути жар печей,
Дізнатися про допустимий відсоток бою готових виробів?
Хочеш влаштувати собі екскурсію ткацькою фабрикою,
Подихати лляно-бавовняним пилом?
Так і створюється, так і виходить.
У дитинстві була медова завороженість віршами.
Так у поїзді можна годинами стояти, пригорнувшись до вікна
І дивлячись, як спливають вдалину села та хмари, –
Співзвучності, осмислення спліталися мереживним небосхилом.
Поети тріплють за холки Цербера і жбурляють камінці в Лету
З істинної набережної безсмертних,
А часом перекидаються зірваними зірками
І впечатують їх з розмаху в папір, чия доля вже не згоряє,
І навіть у смерті поети прекрасні, наче в театрі…
Ти знаєш слова “амфібрахій” та “цезура”,
Відрізняєш чоловічу риму від жіночої,
Смієшся над сонетами, в яких не чотирнадцять рядків,
І вмієш пов’язувати досить складні словесні візерунки.
Last but not least – ти в курсі, як насправді гинуть поети:
Хто з голоду в таборі, хто зґвалтований і розстріляний, хто в притулку божевільних.
Так і створюється, так і виходить.
У дитинстві мріялося про підкорення галактик,
А ракета уявлялася чимось на кшталт жульвернівського корабля:
Ти, п’ятнадцятирічний капітан (ні, довго чекати – восьмирічний!),
Стоїш на містку, суворий вітер тріпає волосся,
Ти пильно вдивляєшся в невідомі простори,
І космічна дорога веде від однієї цивілізації до іншої.
Спочатку ти дізналася, що там немає повітря, ergo, й вітру.
Потім – що ніколи не можеш полетіти: серце не витримає старту.
А тепер ти дивишся фотографії з “Вояджера”:
Юпітер, Сатурн, Уран, Нептун… Це поки все:
Із закінченням Холодної війни люди стали менше дивитись у небо,
Пілотовані літальні апарати вже не відправляють навіть до Луни,
“Вояджер” спливає у міжзоряний простір,
А комп’ютерна анімація демонструє відтворені катастрофи,
Що привели до формування супутників та кілець:
Планети та астероїди врізаються досить переконливо.
Нема ані сліду ні палаців-кристалів приголомшливої краси,
Ані карикатурних зелених чоловічків,
Ані хоча б синьо-зелених водоростей.
Розтріскана, покрита кратерами крижана кірка,
Аміачні гейзери, неймовірної сили та швидкості вітру
Або ж мертвий спокій каменю
Після зіткнень, вогняного божевілля вибухів, розплесканої лави.
Так і створюється, так і виходить.
Я знаю, це підтверджується всіма відомими даними:
Все – лише матеріал, сировина, поле для можливої діяльності,
Все, винятку немає, точка, ні, знак оклику.
Тепер я мешкаю у Варшаві,
Щодня проїжджаю зупинку “Dworzec Gdański”
І згадую: “…було наказано з’явитися на площу біля Гданського вокзалу…”
Я знаю, що люди – теж сировина,
Я бачила знімки з концтаборів і схеми колообігу всього в природі,
Я була в анатомках глядачем і в операційних – пацієнтом,
Я можу народити та можу вбити.
І я знаю ще одне
(Мала б віру – було би символом віри):
Людина може не бути сировиною.
Людина має це могти.
Саме це
Надає сенс не-само-сировини
Галактикам, віршам та легким чашкам кістяної порцеляни.
2024.03.29
Оригинал: