Я не хочу вмирати, доки не побачу я світ назовні.
Адже чув я, адже читав про людей там історії неймовірні – казки фантастичні й дивні!
Я не зміг їм повірити. Я не зміг навіть їх уявити.
Чув я: люди там прокидаються
Від чогось іншого, не від дитячого крику:
Ось наприклад, від світла, що тихо струмує крізь скло… а скло ані куль, ані вибухів не чекає…
Ось наприклад, від співу птахів, що не ховаються… і від тиші, яка не схожа
На відому нам тишу: вона затишна, мирна… й не віщує вона катастрофи…
Чув я, ніби думка їх перша, та, що приходить вранці, –
Це, наприклад, випити кави, зайнятися спортом чи сексом,
Або піти на роботу – а не про самогубство.
Чув я: люди там помилитись можуть – та їх не розчавлять,
Чув я: люди там мріяти можуть – й ніхто у зраді не звинуватить…
Так, буває, що плачуть вони, та тавром не стають їх сльози.
Також чув: якщо ти там йдеш, то рухаєшся вперед, навіть малими кроками.
Ну а я… відколи народився тут – все життя біжу, задихаюсь,
і врешті знаходжу себе лише там, звідки почав, – позаду.
Неймовірне читав я: уявіть собі, там люди танцюють!
Не над трупами, як це робимо ми, а просто ось так, обнявшись,
Один одного – цілують у губи. Живі – цілують у губи!
Чув я також: усмішка там виправдання не вимагає і не тягне за собою докорів,
І що люди назовні – на відміну від нас – не живуть ніби у вічній жалобі.
Чув я: їхні проблеми – де запаркуватись і як на заправці не гаяти часу.
Як це дивно: їхні скандали можуть лайкою закінчитись,
Та ніхто з них й не подумає перерізати іншому горло чи з грудей вирвати серце.
Чув я: людям там набридають повторення і рутина –
Кожен день та ж сама кава там й та ж сама робота,
Ті ж обличчя колег, на вечерю та ж сама їжа…
Це – без того, щоб щодня траплялася катастрофа.
Чув я такі речі, в які повірити я не можу.
Як же я не хочу вмирати, перш ніж зможу дізнатись,
Якою буває втома – звичайна така собі втома,
Що приходить від праці – а не від страху,
Від безсонної ночі кохання – не від тривоги,
Від того, що я біжу до чогось, а не від усього тікаю.
Хочу я побачити світ назовні,
Щоб переконатися: життя може бути звичайним.
Менш жорстоким. Гідним того, щоб “життям” називатись.
(2026, Газа)
2026.04.11
Оригінал (автор – Ашраф Наср):