Сонце зустрічається із вічною мерзлотою,
І дивується: “Що за фігня, що взагалі з тобою?
Я ж бо зірка, ну жовта, ну вже яка там не є, –
Подивися сюди, відгукнись, я ж бо кличу тебе,
Ну не бозна що, так, спектральний клас G2V,
Але невже не вистачить і такого тепла тобі,
Буде ж краще, голубіти-зеленіти будеш життям…”
Каже мерзлота: “За мною – всесвіту смерть, і уся вона там.
Що мені життя – тремтяча плівка, де каміння й льоди?
Ось і ти погаснеш зараз. То ж до мене іди”.
Сонце вкривається плямами: жар то з’явився, то зник.
Шкіра спухає протуберанцями снів страшних.
“Я вмирати не згодне!” – рішуче каже воно, й летить,
І горить посеред порожнечі й каміння, поки горить.
Мерзлота відкидає тепло, скільки б сонце те не світило,
Занотовує: скільки часу минуло, скільки маси спалило.
І хоча останнє слово скаже, звичайно ж, та мерзлота,
Світиться маленька кулька – безглузда і золота.
2026.02.11