Пам’ятаєш, ти п’ятирічним упав, розбив, завивав,
після тебе обійняли, і відмили, і цілували? –
але то був не ти. Жодної його клітини немає більш
в тілі твоїм, у складках зморшок твоїх.
Пам’ятаєш, як ти у сімнадцять пригортався, притискав і тремтів,
розчинявся і вибухав, а потім дивився в стелю? –
але то був не ти. Жодної його клітини немає більш
в тілі твоїм, у негустому волоссі.
Пам’ятаєш, як у тридцять два ти стискав кулаки,
зуби ти стискав, тупцював, і бив, і кров змивав з кулака? –
але то був не ти. Жодної його клітини немає більш
в тілі твоїм, у цятках на скроні.
Це так страшно, що хоче і вити, й обійм
та людина в тобі, кому п’ять.
Хоче пригорнутися до когось
той, якому лише сімнадцять.
Хоче вдарити
той, кому тридцять два.
2025.12.11
Оригінал (авторка – Лінор Горалік):
Помнишь, ты пятилетним упал, разбил, завывал…
Помнишь, ты пятилетним упал, разбил, завывал,
после был обнят, отмыт, целован тысячу раз? —
это был не ты. Ни одной его клетки более нет
в теле твоём, в складках морщин твоих.
Помнишь, как ты в семнадцать льнул, прижимал, дрожал,
а потом растворялся, взрывался, лежал, смотрел в потолок? —
это был не ты. Ни одной его клетки более нет
в теле твоём, в редеющих волосах.
Помнишь, как в тридцать два ты сжимал кулаки,
зубы сжимал, топтался, бил, кровь смывал с кулака? —
это был не ты. Ни одной его клетки более нет
в теле твоём, в пятнышках на виске.
Это так страшно, что хочет выть и объятий
тот человек в тебе, которому пять.
Хочет прильнуть к кому-нибудь
тот, которому только семнадцать.
Хочет ударить
тот, которому тридцать два.