Красуня Галатея розгублено озирається, навіть усміхається посеред своєї біди,
Каже: “Я не розумію, зрозуміти не можу – чому ти зник, і куди?
Адже стала я рівно тим, ким ти й хотів, і не зфальшувала ані на мить.
На людину перетворитися? Добре, начебто зрозуміла, як це – бути людьми.
Адже правильно все: я тепла, перевір, доторкнися до моєї руки,
І дихаю, й співаю, й очі виблискують, і рухи мої легкі.
Але минула лише мить – й назавжди залишився ти у вчора.
І навіщо ти, майстер, дав людське життя мені, а безсмертя не відібрав?
Говорив ти про вудку і рибалку, ось я марну палицю рукою стискаю –
Та мене ти вже не торкнешся закольником, чи шарошкою, чи маленькими молотками!
Може, я чогось не почула, не засвоїла – розкажи, мені покажи ти,
Від живих мене нині не відрізнити, та вони, мабуть, знають, навіщо їм треба жити?”
Дивиться вона на надгробні статуї, професійно, уважно, немов у музеї,
І з похорону йде, не звертаючи уваги на натовп, що лине до неї,
І в майстерню йде, позаду залишаючи й дурнів, й улесників, що її кличуть,
І в уламку мармуру, грубо й невміло, намічає найдорожче обличчя.
2025.07.21